Четверг 14.11.2024 20:35 |
Приветствую Вас Гость Главная | Регистрация | Вход | RSS |
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
Тимченко Александр ПетровичУкраїнською мовою |
Главная » Стихи и тексты песен » Недетские стихи » Українською мовою |
В категории материалов: 9 Показано материалов: 1-9 |
Я колись тебе бачив, згадаю – невже не омана? Я колись тебе чув і торкався долоней твоїх, І дивився у очі, моя яснозоряна панно, І відлунням злітав кришталевий і срібний твій сміх. І у серце відкрите твій подих гарячий, тремтячий, Наче вибух світів найновітньою зіркою впав. І не стало мене, а чи буду? – напевно, навряд чи, Бо від тої хвилини я тінню, примарою став. Я чекаю тебе, як схід сонця у грудні, у січні, Коли холодом скутий і снігом заметен весь світ, Коли темрява, темрява неба, здається, навічно, Та коли крижаная сльоза на повіках бринить. Де ти є, та чи є ти? – на те сподіваюсь, Більш нічого не треба, не схочу і не попрошу. Я до тебе прийшов би крізь полум’я, мить не вагаясь, Хай на попіл, на попіл навіки себе спорошу. А під попелом ледь-ледь дещиця жевріє. Ти візьми у долонь полохливе оте пташеня, І на крилах його злетимо в неосяжнії мрії, І душою єдиною всесвіт увесь обійняв. Мабуть часу занадто я був на війні з вітряками, Але то є дракони, а зверху на них – мошкара. Мабуть битися з ними мені присудилось віками, Але в тому двобої ніколи їм не потурав. Я душа, що сурмить угорі і сумує, і кличе до тебе, Та чекає на мене нещадний кривавий двобій. І хоча я злечу у незнане, невідоме небо, Все одно, все одно, все одно буду твій. 2005 |
Любий мій, мій коханий, я з першого погляду твоя. Лиш побачивши тебе, злетіла у даль – височінь, Я навіки, навіки, навіки залишусь з тобою. Ой, ти серденько моє, до мене, до мене прилинь. А від тебе пашіє кіньми, і вином, і полином, А твій плащ за плечима зліта як примара, як птах. Я покину цей світ, і до тебе, до тебе полину, Якщо ти, якщо ти заблукаєш у інших світах. І начебто мла огортає весь обрій, весь простір, Я не знаю, що дію. Чи знаєш, що діеш ти сам? Та як солодко, солодко, ніжно і гостро, і млосно Я зникаю в обіймах твоїх, як під сонцем роса. А кохання моєго нічого не збільшить, не зменшить, І я зразу пробачу, хоча це жорстокий удар. Я пробачу тобі, я пробачу, пробачу ту іншу, Як ковзнувши повз мене, прямуєш в її будуар. А іще я сказати тобі ось що мушу: Якщо будеш поранений, чи, боронь Боже, ти вбит, Не з вогнем шуткувати, – з тією, що дияволу душу Продала за шовка, за смарагди і за оксамит. І хоч знаю – даремно, але я благаю, благаю, Все одно ти поїдеш, залишиш мене в самоті. Я кохаю тебе, д’Артан’яне, кохаю, кохаю, Як нікого, ніколи у всьому своєму житті. Серед всіх перемог пригадай покоївку міледі – (Леді Кларик, в дівоцтві на прізвище Ганна де Бейль). Як же ти цілував, цілував свою Кетті, Як вона, як вона, як вона цілувала тебе? І хоча вже відтоді пройшло, мабуть, зо два сторіччя, Але моє кохання не згасне, воно не мине. Пам’ятаю тебе – і долоні, і голос, й обличчя, О, мій любий, коханий, єдиний, згадай ти мене. І хоча у цій книжці про нас більш нічого не згадано, Але я пам’ятаю на пам’ять увесь цей роман. Ти скажи мені, доле, за що так жорстоко покарана, Я, твоя Катерина. Ти чуєш мене, д’Артан’ян? Я знівечена вщент, я вмираю під цими ударами, І могили моєї не знайдеш ти на всій землі. Та лишились на серці моєму багряними ранами Твої грішні цілунки, святі поцілунки твої. 2005 |
Ой, вербиченька, Понад річенькой Не сховатися від біди. Ой, дівчинонько, Біле личенько, Де ж тебе шукать, де ж знайти. На тім березі З весни – березня В річку дивиться осокор. Листям вквітчаний, З туги, з відчаю Кличе вербоньку знов і знов. Літо-літечко, Хай не квіточкой, Хай хоч гіллячком доторкне. То над річенькой Та вербиченька Не дотягнеться до тебе. Жовтень-жовтенько, Вмиє дощиком. Листопад красу рознесе. Тільки вітер знав, Та й мені сказав, Як кохав її над усе. Річка, річенька Кригой вкриється. Білим-білим все заміте. Ой, у лютому В сніг закутому Осокор старий упаде. А на весну лиш Крига скреснеться, Та й прокинеться та лоза. Забринить в гілках По усіх квітках Верби-вербоньки та сльоза. |
Російський варіант цього вірша читайте тут. Хіба це забуваєш з літами?... День скінчився і вечір настав. У маленький кав’ярні я з Вами І оркестр мрійливо заграв. І під шатами кленів й каштанів, Де ріка таємниче блищить, Я закоханий йду поряд з Вами, І долоні торкаюсь на мить. Чи дівча, чи мара-чарівниця?.. Закохала в себе тисячі. Як омріяно було торкнутись До волосся у темній ночі. За одне, за одне тільки слово Віддав я б все навіки, повір. Та чи встояв би хто, як на нього – Водоспад, зорепад, буревій. Перед Вами, як осінню листя Попід ноги летіли серця, Були згодні зірок доточитись Щоб усмішка торкнулась лиця. Ви багаття таке запалили, Зайнялась від нього купина. Я живий залишився насилу Хоча в скронях моїх сивина. Знати долю,.. було б то,.. якби то, Запитати у неба – дарма, Та залишиться літа відбиток, Якщо навіть на дворі – зима. Ви майнули як птах, чи як вихор, І стежини до Вас не знайти. Залишився на згадку, на втіху, Цей єдиний Ваш дагеротип. |
Навколо дивись полум’яно і стрімкозоро. Невже це насправді, не сон є, й це не мана? Як нас на налигачі тягнуть в диявольське коло, Не стогін, не плач – тільки регіт зусюди луна. Як весело тут – в тебе ж десять життів у кишені, Трощи все довкола, тебе не торкнеться їх біль. Тобі гарантовано! Ти вже отримав прощення, Але тому часто єдине для тебе – убий. На теренах всіх, куди тільки-но взор припадає, Всюди шкіряться пащі, і сіркою тхне звідусіль, І голос у мозку лунає, лунає, лунає, Що краще немає отих інфернальних весіль. Вони вже заклали минуле твоє і сьогодні, І вже закладають твоє і моє майбуття. Вони не зупиняться, і сподіватися годі, За ламаний гріш піде щастя, душа і життя. Мільони засліплених, тих, що не бачать довколо. Мільони оглухлих, не чують скрегіт жерновів, У них на чолі витавровано знак божевілля, І млин обертає не чиста вода, а їх кров. А боги мовчать, тільки свічки чадять у дрімоті І кажуть усім, що потрібно спокутувать гріх, Що ми всі в брехні, і багні, і блювоті, А він є єдиним, що муку прийняв задля всіх. |
21-22 июля 2004, БСП (больница скорой помощи) |
Ти напевно забула і, мабуть, ледь-ледь пам’ятаєш мене. Чи згадаєш всі хвилі, що човен у морі хитають? Все минає у світі, і це достеменно мине, Тільки човен пливе і пливе собі, далі і далі. Я благаю тебе, ти дозволь мені бути краплиной У безкрайньому морі бурхливих твоїх почуттів, Від западин глибоких й туди, де прозорі мілини, Для тебе, задля тебе з тобою і тільки тобі. Хоч дивись, не дивись через скельця у неба безодню, Але зірка ота ні на крок тобі ближче не стала. Але як же забути її, ту єдину, ту одну, Що мовчазно стоїть на зведеннім тобой п’єдесталі. Я стомивсь, але біль та ніяк не вщухає, Хоч спливають хвилини, години, літа. Пам’ятаю тебе, пам’ятаю тебе й пам’ятаю, Пам’ятаю тебе, пам’ятаю тебе й пам’ята.... |
Я збуджу на світанні тебе вуст ледь чутним торканням Після довгої ночі любові, наснаги, жаги. Ми кохалися так, наче вперше і наче востаннє, І знесилені полум’ям цим, обійнявшись, лягли. Ці шалені слова... З глузду з’їхавший розум, Що забув етикет і все інше, було б хоч яке, Блискавиця і грім – це із неба нестримнії грози, Ти скажи, як душею і серцем прийняти таке? Це примара, примара, примара, примара, Маячня у безсонній глибокій ночі. І кажу я собі: "Це даремно, даремно, це марно. Ляж у ліжко, спокійно засни, відпочинь." Де ж ти, де, Одіссей? Пам’ятаєш, сирени тобі заспівали. Тож прикуйте мене до товщезної щогли в човні! Тільки дайте мені півгодини побачити знану, Ну, а потім під хвилями хай опинюсь я на дні. Зойкнув вітер вночі, а свіча спалахнула та й згасла, І кружляють навколо мене крижані кажани. Як я прагну до тебе, о ти, моя зіронька ясна! Ти не в змозі зірвати напнуті оті кайдани. |
На Андріївськім узвозі писарчук пише грамоти у прозі, не складає рук. Я про цього чолов’ягу розповім вам віршами, як здобув він перевагу над усіма іншими. Він за справу хутко взявся, довго не вагався, у теперішнім моменті зорієнтувався. Хай малюють там портрети для усіх охочих. Він нічого знать не хоче, лиш пером скрегоче. Всівшись прямо на дорозі, має добру ренту, бо у нього на узвозі нема конкурентів. За встановленим тарифом по бумазі смика. Шість копійок кожне слово – платня невелика. З гусака насмикав пір’я. З нас дере легально. Це ж діяльність трудова – індивідуальна. |
Copyright MyCorp © 2024 | Сделать бесплатный сайт с uCoz |