Любий мій, мій коханий, я з першого погляду твоя.
Лиш побачивши тебе, злетіла у даль – височінь,
Я навіки, навіки, навіки залишусь з тобою.
Ой, ти серденько моє, до мене, до мене прилинь.
А від тебе пашіє кіньми, і вином, і полином,
А твій плащ за плечима зліта як примара, як птах.
Я покину цей світ, і до тебе, до тебе полину,
Якщо ти, якщо ти заблукаєш у інших світах.
І начебто мла огортає весь обрій, весь простір,
Я не знаю, що дію. Чи знаєш, що діеш ти сам?
Та як солодко, солодко, ніжно і гостро, і млосно
Я зникаю в обіймах твоїх, як під сонцем роса.
А кохання моєго нічого не збільшить, не зменшить,
І я зразу пробачу, хоча це жорстокий удар.
Я пробачу тобі, я пробачу, пробачу ту іншу,
Як ковзнувши повз мене, прямуєш в її будуар.
А іще я сказати тобі ось що мушу:
Якщо будеш поранений, чи, боронь Боже, ти вбит,
Не з вогнем шуткувати, – з тією, що дияволу душу
Продала за шовка, за смарагди і за оксамит.
І хоч знаю – даремно, але я благаю, благаю,
Все одно ти поїдеш, залишиш мене в самоті.
Я кохаю тебе, д’Артан’яне, кохаю, кохаю,
Як нікого, ніколи у всьому своєму житті.
Серед всіх перемог пригадай покоївку міледі –
(Леді Кларик, в дівоцтві на прізвище Ганна де Бейль).
Як же ти цілував, цілував свою Кетті,
Як вона, як вона, як вона цілувала тебе?
І хоча вже відтоді пройшло, мабуть, зо два сторіччя,
Але моє кохання не згасне, воно не мине.
Пам’ятаю тебе – і долоні, і голос, й обличчя,
О, мій любий, коханий, єдиний, згадай ти мене.
І хоча у цій книжці про нас більш нічого не згадано,
Але я пам’ятаю на пам’ять увесь цей роман.
Ти скажи мені, доле, за що так жорстоко покарана,
Я, твоя Катерина. Ти чуєш мене, д’Артан’ян?
Я знівечена вщент, я вмираю під цими ударами,
І могили моєї не знайдеш ти на всій землі.
Та лишились на серці моєму багряними ранами
Твої грішні цілунки, святі поцілунки твої.
2005
|
