Я колись тебе бачив, згадаю – невже не омана?
Я колись тебе чув і торкався долоней твоїх,
І дивився у очі, моя яснозоряна панно,
І відлунням злітав кришталевий і срібний твій сміх.

І у серце відкрите твій подих гарячий, тремтячий,
Наче вибух світів найновітньою зіркою впав.
І не стало мене, а чи буду? – напевно, навряд чи,
Бо від тої хвилини я тінню, примарою став.

Я чекаю тебе, як схід сонця у грудні, у січні,
Коли холодом скутий і снігом заметен весь світ,
Коли темрява, темрява неба, здається, навічно,
Та коли крижаная сльоза на повіках бринить.

Де ти є, та чи є ти? – на те сподіваюсь,
Більш нічого не треба, не схочу і не попрошу.
Я до тебе прийшов би крізь полум’я, мить не вагаясь,
Хай на попіл, на попіл навіки себе спорошу.

А під попелом ледь-ледь дещиця жевріє.
Ти візьми у долонь полохливе оте пташеня,
І на крилах його злетимо в неосяжнії мрії,
І душою єдиною всесвіт увесь обійняв.

Мабуть часу занадто я був на війні з вітряками,
Але то є дракони, а зверху на них – мошкара.
Мабуть битися з ними мені присудилось віками,
Але в тому двобої ніколи їм не потурав.

Я душа, що сурмить угорі і сумує, і кличе до тебе,
Та чекає на мене нещадний кривавий двобій.
І хоча я злечу у незнане, невідоме небо,
Все одно, все одно, все одно буду твій.

2005

Любий мій, мій коханий, я з першого погляду твоя.
Лиш побачивши тебе, злетіла у даль – височінь,
Я навіки, навіки, навіки залишусь з тобою.
Ой, ти серденько моє, до мене, до мене прилинь.

А від тебе пашіє кіньми, і вином, і полином,
А твій плащ за плечима зліта як примара, як птах.
Я покину цей світ, і до тебе, до тебе полину,
Якщо ти, якщо ти заблукаєш у інших світах.

І начебто мла огортає весь обрій, весь простір,
Я не знаю, що дію. Чи знаєш, що діеш ти сам?
Та як солодко, солодко, ніжно і гостро, і млосно
Я зникаю в обіймах твоїх, як під сонцем роса.

А кохання моєго нічого не збільшить, не зменшить,
І я зразу пробачу, хоча це жорстокий удар.
Я пробачу тобі, я пробачу, пробачу ту іншу,
Як ковзнувши повз мене, прямуєш в її будуар.

А іще я сказати тобі ось що мушу:
Якщо будеш поранений, чи, боронь Боже, ти вбит,
Не з вогнем шуткувати, – з тією, що дияволу душу
Продала за шовка, за смарагди і за оксамит.

І хоч знаю – даремно, але я благаю, благаю,
Все одно ти поїдеш, залишиш мене в самоті.
Я кохаю тебе, д’Артан’яне, кохаю, кохаю,
Як нікого, ніколи у всьому своєму житті.

Серед всіх перемог пригадай покоївку міледі –
(Леді Кларик, в дівоцтві на прізвище Ганна де Бейль).
Як же ти цілував, цілував свою Кетті,
Як вона, як вона, як вона цілувала тебе?

І хоча вже відтоді пройшло, мабуть, зо два сторіччя,
Але моє кохання не згасне, воно не мине.
Пам’ятаю тебе – і долоні, і голос, й обличчя,
О, мій любий, коханий, єдиний, згадай ти мене.

І хоча у цій книжці про нас більш нічого не згадано,
Але я пам’ятаю на пам’ять увесь цей роман.
Ти скажи мені, доле, за що так жорстоко покарана,
Я, твоя Катерина. Ти чуєш мене, д’Артан’ян?

Я знівечена вщент, я вмираю під цими ударами,
І могили моєї не знайдеш ти на всій землі.
Та лишились на серці моєму багряними ранами
Твої грішні цілунки, святі поцілунки твої.

2005

Ой, вербиченька,
Понад річенькой
Не сховатися від біди.
Ой, дівчинонько,
Біле личенько,
Де ж тебе шукать, де ж знайти.

На тім березі
З весни – березня
В річку дивиться осокор.
Листям вквітчаний,
З туги, з відчаю
Кличе вербоньку знов і знов.

Літо-літечко,
Хай не квіточкой,
Хай хоч гіллячком доторкне.
То над річенькой
Та вербиченька
Не дотягнеться до тебе.

Жовтень-жовтенько,
Вмиє дощиком.
Листопад красу рознесе.
Тільки вітер знав,
Та й мені сказав,
Як кохав її над усе.

Річка, річенька
Кригой вкриється.
Білим-білим все заміте.
Ой, у лютому
В сніг закутому
Осокор старий упаде.

А на весну лиш
Крига скреснеться,
Та й прокинеться та лоза.
Забринить в гілках
По усіх квітках
Верби-вербоньки та сльоза.

Російський варіант цього вірша читайте тут.

Хіба це забуваєш з літами?...
День скінчився і вечір настав.
У маленький кав’ярні я з Вами
І оркестр мрійливо заграв.
          І під шатами кленів й каштанів,
          Де ріка таємниче блищить,
          Я закоханий йду поряд з Вами,
          І долоні торкаюсь на мить.

Чи дівча, чи мара-чарівниця?..
Закохала в себе тисячі.
Як омріяно було торкнутись
До волосся у темній ночі.
       За одне, за одне тільки слово
       Віддав я б все навіки, повір.
       Та чи встояв би хто, як на нього –
       Водоспад, зорепад, буревій.

Перед Вами, як осінню листя
Попід ноги летіли серця,
Були згодні зірок доточитись
Щоб усмішка торкнулась лиця.
        Ви багаття таке запалили,
        Зайнялась від нього купина.
        Я живий залишився насилу
        Хоча в скронях моїх сивина.

Знати долю,..  було б то,.. якби то,
Запитати у неба – дарма,
Та залишиться літа відбиток,
Якщо навіть на дворі – зима.
        Ви майнули як птах, чи як вихор,
        І стежини до Вас не знайти.
        Залишився на згадку, на втіху,
        Цей єдиний Ваш дагеротип.

Навколо дивись полум’яно і стрімкозоро.
Невже це насправді, не сон є, й це не мана?
Як нас на налигачі тягнуть в диявольське коло,
Не стогін, не плач – тільки регіт зусюди луна.

Як весело тут – в тебе ж десять життів у кишені,
Трощи все довкола, тебе не торкнеться їх біль.
Тобі гарантовано! Ти вже отримав прощення,
Але тому часто єдине для тебе – убий.

На теренах всіх, куди тільки-но взор припадає,
Всюди шкіряться пащі, і сіркою тхне звідусіль,
І голос у мозку лунає, лунає, лунає,
Що краще немає отих інфернальних весіль.

Вони вже заклали минуле твоє і сьогодні,
І вже закладають твоє і моє майбуття.
Вони не зупиняться, і сподіватися годі,
За ламаний гріш піде щастя, душа і життя.

Мільони засліплених, тих, що не бачать довколо.
Мільони оглухлих, не чують скрегіт жерновів,
У них на чолі витавровано знак божевілля,
І млин обертає не чиста вода, а їх кров.

А боги мовчать, тільки свічки чадять у дрімоті
І кажуть усім, що потрібно спокутувать гріх,
Що ми всі в брехні, і багні, і блювоті,
А він є єдиним, що муку прийняв задля всіх.

Ти напевно забула і, мабуть, ледь-ледь пам’ятаєш мене.
Чи згадаєш всі хвилі, що човен у морі хитають?
Все минає у світі, і це достеменно мине,
Тільки човен пливе і пливе собі, далі і далі.

Я благаю тебе, ти дозволь мені бути краплиной
У безкрайньому морі бурхливих твоїх почуттів,
Від западин глибоких й туди, де прозорі мілини,
Для тебе, задля тебе з тобою і тільки тобі.

Хоч дивись, не дивись через скельця у неба безодню,
Але зірка ота ні на крок тобі ближче не стала.
Але як же забути її, ту єдину, ту одну,
Що мовчазно стоїть на зведеннім тобой п’єдесталі.

Я стомивсь, але біль та ніяк не вщухає,
Хоч спливають хвилини, години, літа.
Пам’ятаю тебе, пам’ятаю тебе й пам’ятаю,
Пам’ятаю тебе, пам’ятаю тебе й пам’ята....

Я збуджу на світанні тебе  вуст ледь чутним торканням
Після довгої ночі любові, наснаги, жаги.
Ми кохалися так, наче вперше і наче востаннє,
І знесилені полум’ям цим, обійнявшись, лягли.

Ці шалені слова... З глузду з’їхавший розум,
Що забув етикет і все інше, було б хоч яке,
Блискавиця і грім – це із неба нестримнії грози,
Ти скажи, як душею і серцем прийняти таке?

Це примара, примара, примара, примара,
Маячня у безсонній глибокій ночі.
І кажу я собі: "Це даремно, даремно, це марно.
Ляж у ліжко, спокійно засни, відпочинь."

Де ж ти, де, Одіссей? Пам’ятаєш, сирени тобі заспівали.
Тож прикуйте мене до товщезної щогли в човні!
Тільки дайте мені півгодини побачити знану,
Ну, а потім під хвилями хай опинюсь я на дні.

Зойкнув вітер вночі, а свіча спалахнула та й згасла,
І кружляють навколо мене крижані кажани.
Як я прагну до тебе, о ти, моя зіронька ясна!
Ти не в змозі зірвати напнуті оті кайдани.

На Андріївськім узвозі
писарчук
пише грамоти у прозі,
не складає рук.

Я про цього чолов’ягу
розповім вам віршами,
як здобув він перевагу
над усіма іншими.

Він за справу хутко взявся,
довго не вагався,
у теперішнім моменті
зорієнтувався.

Хай малюють там портрети
для усіх охочих.
Він нічого знать не хоче,
лиш пером скрегоче.

Всівшись прямо на дорозі,
має добру ренту,
бо у нього на узвозі
нема конкурентів.

За встановленим тарифом
по бумазі смика.
Шість копійок кожне слово –
платня невелика.

З гусака насмикав пір’я.
З нас дере легально.
Це ж діяльність трудова –
індивідуальна.